МОЄ СЕЛО ЄДИНЕ Село моє, єдине і прекрасне. Лежить воно на березі ріки. Зазнало скільки горя у тяжкі віки… Стоять поодинокі хати, Вкриваються туманом весняним, Стрічають вони тут свої світанки, Наповнені добром людські серця. Кружляють над селом лелеки, Несуть вони любов сюди. Зустріну їх я поглядом дитячим, За ними вслід в думках я полечу.
Україна Україно, ненька мила, Україно, ти єдина! Лине пісня солов'їна , Веселкова і дзвінка, Наче пташка в синім небі, Наче райдуга ласкава, Ти така дзвінка і гарна, Наче дощик той весняний, Наче квіточка тремтлива, Наполохана й щаслива.
Осінь Осінь сумна й невесела. Літо забуло стежки. Осінь приходить до мене, Навіває сумні думки. Ой ви, думи -думочки, Летіть ви за гайочок. Там когось найдіть, Йому розкажіть.
Добрий день! Я – Мариненко Тетяна Сергіївна, директор Новоселівської середньої загальноосвітньої школи Широківського району, викладаю математику в 7 і 9 класах. Працюю в своїй школі 25 років. Шкільні роки… Для більшості людей – це прекрасні 10-11 років дитинства та юності, і тільки для вчителів – це життя. Мої учні, вони такі різні, у кожного з них свої мрії та здібності, але всі вони ідуть на урок за спілкуванням з друзями та вчителем. Найбільшу радість та задоволення вони отримують від праці, яка дозволяє їм відкрити себе : свої здібності і можливості. Їх очі загоряються саме тоді, коли вони навчаються чомусь важливому для життя взагалі, а не тільки задля отримання оцінки. Останні роки роботи переконали мене, що не можна йти на урок тільки зі знанням деякої теореми та блоком задач, навіть і прекрасних. І сама теорема, і задачі лише матеріал, який може допомогти розкрити особистість дитини. Тому метою моє
... Читати далі »
Як страждає Україна, ніхто з вас не знає. Синьоока Батьківщина - квітка помирає. Не війною помирає, а тихенько плаче. Чужа мати забирає, і ніхто не бачить: Її землі, синє небо забирають тихо, Хоч бояться гнів людей, бо буде їм лихо. Плаче тихо Україна, гине моя ненька, Не для мене тільки вона сама найрідненька. Тож давайте, уставайте нащадки Богдана. Ви вставайте, розбивайте ті її кайдани. Ви сини її і дочки, тож давайте грізно Захищайте Україну поки ще не пізно. Поки ще не пізно, поки півні не співали, Тихо та раненько захищайте Україну, Захищайте неньку!
Думки летять аж ген далеко Туди, за вільний небокрай, Де рідні гніздяться лелеки, Це все моє, ти так і знай! Вони летять на тихі води До берегів чудо – Дніпра Там, де гаї, там мирна згода Давно чека, прийшла пора Лечу туди і я на крилах Чи то пісень, чи то зітхань. Я знаю – це моя країна Це місце батьківських надбань!
Розважайся, народ, посміхайтеся щиро, Лише раз у житті світить сонце миле. Лише раз живемо на землі ніжній, милій, Памятай же, народ, ласки щирі. Лише наший народ може так посміхатись, Навіть якщо ведуть у кайданах зрікатись. Не потрібно землі, нашій теплі і щирій, Навіть якщо пора вилітати у вирій. Ми кричимо крізь грозу і сльози: ну кайдани порвіте, Нам уже пора у теплеє літо…
Україно моя мила, тиха, ніжна, чарівна, Лиш для тебе, гомінлива, Пісня ця моя. Лиш для тебе тиха, щира, Ніжний оксамит, Лиш для тебе уночі зоря та горить. Якщо будеш ти колись мене пам’ятати, Значить я не дарма почала літати. Але забарилась і додолу впала, Всі свої я мрії в порох переклала. Трішки захотілось в небі політати, Але не змогла я крила об’єднати. Впали ми додолу разом, мої крила, І земля згоріла, Україно мила.
Мы уходим подземным ходом, Мы бросаем наши города, Мы исчезнем с тобою навсегда. Где солнце нам не осветит путь, Осветят наши сердца. Ты скажешь может не надо, но я упрям как овца, Мы пройдемся по всей плоскости, мы войдем вовнутрь и выйдем извне. И когда взорвутся все звезды, нас подкинет ударной волной и закинет на край света с тобой. мы захватим луну с собой И станцуем мош за луной, пусть она защищает нас от осколков разбитых сердец да я забыл о них я эгоист, но они всего лишь стадо овец.
Пойдем со мной моя любовь, Не обещаю я ни денег, ни дворцов, Но пение скворцов и только сильную любовь, И в горе, и в радости, пойдем со мной моя любовь.
