Косовщук Віктор Леонідович народився 12 березня 1961 р., загинув 22 січня 1981 Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Народився Віктор у невеличкому селі Новопетрівці на Широковщині. Тут пройшли дитинство і юність, серед однолітків нічим не виділявся.В кінці квітня 1979 року був призваний в армію. Спочатку потрапив в «учебку» в місті Остер, де опанував професією механіка-водія танка. До Афганістану був спрямований підготовленим воїном. В багатьох боях довелося побувати, і міцна броня завжди захищала екіпаж від щільного автоматно-кулеметного вогню. Рядовий Косовщук зарекомендував себе висококласним далекомірником, і нерідко з його допомогою наші артилеристи знищували скупчення банд або їх вогневу силу. До кінця служби залишалося всього три місяці. У листах уже готував батька і матір до свого приїзду. Молоді воїни з заздрістю поглядали на нього, адже він скоро вирветься з цього страшного пекла. Доречно, напевно, згадати тепер, як переживали батьки, дізнавшись, що їхній син потрапив в Афганістан. Тоді, на самому початку вісімдесятих, як відомо, свого південного сусіда ми бачили лише вдячності нас за звільнення від гніту, чули, що наш обмежений контингент підтримував порядок і не більше. Ні про які кровопролитних бої говорити не рекомендувалось.Але убиті то «поверталися». Про них повідомлялося пошепки. Ховали по можливості без свідків. Рідні та близькі і ніякої музики, ніяких особливих відправ. Все швидко, чітко, як в нічному караулі на кордоні. Батьки Віктора, почувши про новий рейс «чорного тюльпана» де б він не приземлявся: в Кривому Розі, чи Апостолівському районі кожен раз здригалися, ніби це стосувалося їх самих. На роботі і вдома, серед людей і наодинці вони завжди думали про сина. Листи його, які йшли і додому, і в школу, завжди були рівні, спокійні, щоб не хвилювати рідних. Вони заклали основу поваги і до воїна, і до його батьків. Школярі свято шанують пам'ять свого земляка, не обходять увагою хату, в якій він жив.Бойові товариші, які привезли тіло Віктора, розповідали як він загинув, це було в січні 1981 року. Колона нашої бойової техніки рухалася до місця дії, як раптом із засідки обрушився вогонь гранатометів і мінометів. Деякі машини спалахнули. Екіпажі вступили в бій. Віктор помітив, що молодий боєць висунувся вперед з кулеметом і невміло веде вогонь по противнику. Швидко підповз: «А ну швидше в укриття, салага!» І став прицільно обстрілювати з кулемета насідали з обох сторін бандитів. Він змусив їх залягти, а нашим танкістам дав можливість зосередити вогонь по цілям. В розпал цього жорстокого бою куля вдарила під серце. В очах застигло жовто-блакитне небо і біль ... Біль втрати того, що не збулося, про що мріялося.
http://salambacha.com
Електронна Книга Пам'яті