МЕТА: Познайомити учнів з народними символами України,допомогти молодим людям вірно орієнтуватися в житті, бути освіченими людьми, здійснити подорож до минулого нашого народу, щоб краще зрозуміти сучасне і,можливо, передбачати майбутнє.
ДОМІВКА
Для кожної людини найсвятішим і найдорожчим у житті є її рідна домівка, де вона народилася і виросла, батьківська хата – говорили в народі. Саме тому у рідному домі завжди надійно, затишно і спокійно. З давніх-давен хата є символом родинного вогнища. У давнину житло зводили у зруб з великих колод або брусів, які обмазували глиною. Це там, де було доволі дерев. У степовій зоні хату будували з вальок, соломи, очерету, каміння і хмизу. Вальки виготовляли із землі або глини в суміші з соломою та коров'яком, формували з суміші вальки, схожі на сучасний шлакоблок, які сушили на сонці і використовували для будівництва житла. Дах вкривали очеретом або соломою. (звучить пісня М.А.Шашкевича на слова Д.Луценка Хата,моя , біла хата ) Наша хата під горою, у долині У вишневому садочку та в калині. Попід лісом млин подався у ставок, Через воду перекинувся місточок. Я.Щоголів Внутрішнє обладнання хати було дуже простим: дерев'яні лави, полиці, поміст для відпочинку. Біля входу знаходилася піч. Навпроти неї – покуть, де стояли стіл або скриня, лави. Тут висіли ікони, прикрашені рушниками. Біля дверей та над ними висів мисник – полиці для посуду. Українську хату порівнюють з віночком, бо вона прикрашена вишитими рушниками.
ПІЧ
Піч мала комин.Піч розмальовували півниками, квітами. У печі готували страви. На печі спали і вигрівали усі застуди. Піч дуже шанували. У хаті не можна було поганого слова сказати, бо «піч усе чує, все бачить». У печі був запічок і припічок, де ставили посуд. Коли господиня випікала хліб, це було 1 день в тиждень, вона була зосередженою, трішки суворою, майже не жартувала, не сердилась. Дійство випікання хліба було священним. Смак і зовнішній вигляд буханців – це жіноча честь і авторитет. Піч була центром життя, душа оселі. Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався авторитет господині. Дівчатам не дозволяли мазати піч, але не дай Боже, піч буде неохайною під час сватання, напевне, тоді старости не будуть чекати ні рушників, ані гарбуза, а втечуть якнайшвидше. Піч розписували гарними візерунками, різними фарбами або витинанками, іноді піч вкривали кахлями, на яких зображували малюнки з сонцем, рослинами, квітами.
РУШНИК
Рушник – це оберіг оселі. Рушник слугував не лише як оздоба, а й мав пактичне застосування: був скатертиною, вузликом, де зберігали харчі. Утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним. Рушник - це обличчя господині і оселі.Казали, що хата без рушників, що родина без дітей. Рушники вішали над вікнами, над дверями. На них була спеціальна вишивка – «чоловічки». Ці рушники були оберегами, вони оберігали хату від злих духів. По кількості рушників у хаті і які вони були, створювалася думка про жінку та її доньок. Ніщо не говорило про жіночу вправність, працьовитість, як вимережені рушники. На стіл клали вишиту скатертину, хліб, біля нього сільниця з сіллю. Хліб-сіль на вишитому рушнику були ознакою гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з чистими помислами. Підносили цю давню слов'янську святиню. Також цю святиню підносили шанованим гостям.Рушник використовували після закінчення жнив – зустрічали хліборобів з хлібом-сіллю на вишитому рушникові та одягали обжинковий вінок. Вишитий червоним і чорним, він символізував калину і землю-матінку.В різних куточках його вишивають по-різному. На Закарпатті й Прикарпатті червоним і чорним хрестиком. На Київщині, Полтавщині, Сумщині – гладдю і різними кольорами: голубим, червоним, зеленим, жовтим... Хліб-сіль підносили шановним гостям. Прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало пошану тим, хто підніс або виростив його. Цей звичай пройшов віки і став доброю традицією і в наш час. При взятті шлюбу молоді стають на весільний рушник щастя, щоб їхнє життя було щасливим. Вперше, коли купають немовля. Його загортають у вишитий рушник. Рушник – символ святковості. На урочистостях, прийомах, концертах, ними підіймають перший сволок, коли будують хату, ним опускають небіжчика у похоронну яму. Рушником накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжку. «Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей шанувати»,- наказувала мати доньці. Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українському рушникові. А розповідь ця є у «Пісні про рушник» на слова Андрія Малишка. БАЛАДА ПРО РУШНИК
Дивлюся мовчки на рушник, Що мати вишивала. І чую: гуси зняли крик, Зозуля закувала. Знову чорнобривці зацвіли, Запахла рута-м'ята, Десь тихо бджоли загули, Всміхнулась люба мати. І біль із серця раптом зник – Так тепло-тепло стало. Цілую мовчки той рушник, Що мати вишивала. Вишивала мати, вишивала, До листа листочок прикладала, А між ними цвіт голубуватий. Простилавсь барвіночок хрещатий, Виростав барвінок зелененький І дивились з нього очі неньки. Усміхався цвіт їх рушникові Світлом материнської любові.
ЛЕГЕНДА ПРО РУШНИКИ
Було це давно. Жила собі в одному селі мати з трьома синами.Вони були на все здібні і вдалі, лише не вишивали. Сядуть, було, біля неї та й прохають: «Ви, матусю, шийте-вишивайте та пісню співайте, а ми подивимось, як народжуються у ваших руках квіти та птахи». Горнулась мати до синів і говорила їм щиро: «Сини мої, долю я вам вигаптую, а пам'ять про себе в рушниках залишу, тож бережіь їх». Багато рушників вишила мати і всі між ними розділила. А даруючи, говорила: «Голуби мої! Памятайте навік прохання своєї неньки. Куди б не їхали, а рушник у дорогу беріть. Хліб у нього загортайте та інших пригощайте. Хліб на рушникові життя величає, здоровя береже». Померла мати, а її слова й пам'ять про неї у рушниках залишились і передаються з покоління в покоління. З того часу існує звичай. Пов'язаний з цими рушниками. Проводжаючи в далеку дорогу, на війну чи в армію, мати дарувала синові, дочці, чоловікові рушник, щоб він зберіг їм життя, щоб швидше поверталися додому, щоб дорога була щасливою. А такі рушники називають подарунковими.
ВИШИВАНА СОРОЧКА
Вишивана сорочка виникла в сиву давнину. ЇЇ називали: вишиванка, страчеця, кошуля, стільниця, станки. Спочатку сорочку не оздоблювали, була простою, з часом почали оздоблювати вишивкою, приписували їй чарівну силу. Існував звичай дарувати сорочку коханому, нареченому. З особливою шаною ставились до сорочки, бо вона супроводжувала людину від колиски до останнього подиху. У далекі краї брали з собою сорочки. Це був оберіг, символ приналежності до свого роду, пам'яті та любові.
ХУСТКА
Хустка здавна була улюбленим головним убором української жінки. Дівчатам належить ходити з відкритою головою. Лише в спеку та в холод вони їх носять. В різних місцевостях крім хустки були інші головні убори: намітка, кораблик, очіпок, обрус. На Придніпров'ї носили хустки поверх іншого шапкоподібного убору-очіпка, а на Львівщині – поверх бавниці (тканої стрічки, що обрамляла чоло). На Лівобережжі влітку дівчата складали хустку навкіс трикутником і обмотували її навколо голови, а тімя залишали відкритим, щоб волосся видно. З лівого боку до хустки пришпилювали квітки рожі, гілочки барвінку. На Правобережжі обгортали хусткою голову так, як жінки, але на спині повинно було видно з-під хустки косу. На Півдні, де пече сонце, дівчата обмотуються хусткою так, що ледве видно очі, боронячись від сонячного проміння. На Херсонщині під час роботи і дівчата й молодиці «вив'язуються» білими хустками. Колись хустки в Україні вишивали шовком, сріблом, золотом. Шовкові нитки найбільше брали червоні, сині, зелені, жовті та рожеві. Зрідка траплявся чорний колір. Сині нитки ніколи окремо не вживалися, лише в поєднанні з червоними. Орнамент на хустках був переважно геометричний, а починаючи з 18 століття увійшов у моду рослинний. Вишиті візерунки розташовуються на чотирьох кутах та по середині. Ілля Рєпін, малюючи картину «Запорожці пишуть листа до турецького султана» їздив по місцях колишнього Запоріжжя, зробив у той час малюнки з кількох вишитих хусток. Козацькі хустки були вишиті квітами і мали довгі китиці по краях. Українська біла хустка з вишивкою привертала увагу чужинців. Член шведського посольства, що 1657 року їздив до Б.Хмельницького, записав у своїх спогадах, що бачив скрізь тільки «білі хустки з бавовни». Будь-який обряд не обходився без хустки.На родини приходили родичі з хлібом і хусткою. Хліб – добробут. Хустка – оберіг дитини і матері від злих сил. Хустка присутня у весільному обряді, починаючи зі сватання, коли дівчина перев'язує хусткою руку нареченому в знак згоди стати його дружиною. Свашки покривал голову молодої, приспівуючи: Я ж тебе, сестрице, покриваю, Щастям, здоров'ям наділяю, Щоб була здорова, як вода, Щоб була багата, як земля, Щоб була весела, як весна. Щоб була щаслива у Бога. Покривши співали: Зробили ми діло, Зробили ми діло, Аж нам чоло впріло, За коржа-паляницю, З дівки – молодицю. Ця хустка зберігалася усе життя. Є повір'я: хустка, якою мати вводить молодих до хати і виводить з хати під час весілля, мусить бути світлою, ясною. Хустина-вузлик використовувалася із вечерею для хрещених батьків на Різдво, на хлібі – щоб не черствів, на дитячій колисці – від вітру й лихого ока. Хустка згадується і в дитячих хороводах «Галя по садочку ходила». Гра «Хустинка». Пісня-веснянка «Ой продала мама гуску...»
Козак носив українську хустку коло серця, вона була йому оберегом не лише від ворожої кулі, тяжкого полону чи товаришевої зради, а й від забуття матері-України. В козацькі часи перед походом кожна дівчина дарувала нареченому вишиту хустку як символ вірності. Коли козак гинув, то хусткою накривали обличчя, щоб «хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали». Якщо козака ховали з козацькими почестями, то вишиту хустку клали на осідланого коня, якого вели за домовиною: Ведуть коня вороного, Розбиті копита... А на ньому сіделечко Хустиною вкрите.
Г.Островська ХУСТИНА
Подаруй мені, мамо, хустину Із червоним, як мак, бережком, Запишаюся в ній, як дитина, Як калина під білим сніжком.
Та хустина мені нагадає, Як і ти молодою була. І від років вона не линяє, Тільки юність твою узяла.
Посивіло волосся в матусі, І у зморшках вже стало чоло, А от хустка лишилася й досі, І на ній все цвіте, що було.
Квіточки про любов пам'ятають, Як купив ту хустину татусь І як маму любив, вони знають... Та заплакала мама чомусь.
Не цурайтесь хустинок, дівчата. Що ж ви носите тільки шапки? На хустки Україна багата, І цвітуть ще на них бережки. .
КАЛИНА
Найулюбленіша рослина нашого народу. Зацвітає на початку літа, вкривається безліччю ніжних білих суцвіть. В народі стала символом дівочої вроди і краси. Дівчата прикрашали коси квітами калини. Про неї існує багато легенд.
Колись на Україну напали турки і татари, усе нищили на своєму шляху, а дівчат і хлопців забирали в полон. І ось одного разу хотіли забрати в полон першу красуню села. Але дівчина почала тікати і була б утекла, та на лихо зачепилась за дерево своїм червоним намистом. Намисто розірвалося, посипались на землю червоні намистини. Забрали вороги красуню і там вона загинула. А червоні намистини зійшли, а з них вийшли прекрасні кущі з червоними ягідками. Назвали їх люди калиною. З того часу і росте на землі цей чудовий кущ.
Утік козак із своєю милою, та ніде не міг звінчатися, і обернувся тереном у полі, а дівчина – калиною. Легенд є багато. У багатьох весільних піснях є слова про калину.Якщо під стріхою висіли калинові грона – це означало, що до оселі можна приходити зі сватами. Починаючи з Пречистої(28 серпня) дівчата постійно ходили по калину на луги, в урочища. Віднайшовши кущ калини, вони водили круг нього хороводи, ігри, співали любовні пісні, згадували імена своїх хлопців. Із першої зламаної гілочки кожна брала по дві ягоди до рота, примовляючи: «Поможи калинонько, бути в парі з миленьким». Потім зривали так з інших кущів. Нарвавши калини, збігалися в гурт, обмальовували одна одну ягодами, прикрашали коси і віночки гілочками ягід і верталися додому з піснею. Калина – це пам'ять про матір, найдорожчу людину у світі. Плоди стали символом мужності людей. Які віддали своє життя і свою кров у боротьбі з ворогами. Не повернувся юнак до рідного порога, разом із рідними сумує калина. В народі її цінують за її властивості. Немає кращих ліків від застуди, регулювання травлення, тиску крові. Наруга над калиною вкривала людину ганьбою. Дітям казали: «Не ламайте калину, бо накличете морози». Калина живе в казках. Віршах, піснях, приказках та прислів'ях. Калина прикрашала коровай на весільному столі, ставили на стіл букет калини і бажали краси в подружньому житті та вірного кохання. Червоні гілочки калини Горять вогнями усіма. Без калини нема України, Без народу вкраїни нема. Про цей чарівний кущ складено багато пісень, віршів, приказок. Пісні: «Ой у лузі калина стояла» «Чи я в лузі не калина була» «Ой піду я на долину» «Зацвіла в долині червона калина» «Ой є в лузі калина» «На калині мене мати колихала».
КРИНИЦЯ
Де барвінків гурт ступає – Сяє сонце променисте, Веселкові фарби мають, Б'є вода джерельно чиста. Слово «криниця» у кожного викликає різну уяву: джерело духовності, верба біля джерела, криниця з високим зрубом з журавлем, який ніколи не відлітає, криниця в залізній діжі біля річки і над нею плакуча верба та інше. Вона оспівана легендами, живе в казках і в дитячих душах, бережна, освячена молитвами, з чистою водою, завжди відкрита очам і небу, вітрам і сонцю, залишена в пісенній пам'яті. ЇЇ образ – образ дивної споруди, яка містить в собі джерело підземної води. Це сплав таланту природи і художника-творця, який оздоблює її на земній поверхні. В численних піснях і легендах образ криниці постає як символ гарного дерева, пахучої квітки, їй надають властивостей живих істот. Ліна Костенко: Голос криниці, чому ж ти замовк? Руки шовковиць, чого ж ви заплакали? Може це біль наш, а може вина, Може бальзам на занедбані душі – Спогад криниці і спогад вікна, Спогад стежини і дикої груші... Олександр Довженко писав про деснянський край: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду». Нові криниці копали до Івана Купала.В них дівчата обмивали вінки, а хлопці дівчат пригощали водою. За давньою традицією місце для копання криниць визначала громадська думка і копали її гуртом. Окремі криниці мали лише заможні господарі. Климентій Зиновіїв у вірші «Про тих, що копають колодязі глибокі» писав: Немалу відвагу ті, зокрема, з'являють, Що глибокі криниці для людей копають. Сажнів, іноді бува, двадцять доведеться, В місці іншому усіх тридцять набереться. Як вже там, о, Господи, страху не зазнати, Коли трапиться таку, глибоку копати! В тій-таки безодні тьма починає жити, А спуститися туди – пекло навістити. Хто з тієї глибини з'явиться, буває,- Ніби мертвий, із землі – з гробу воскресає.
Вода – безцінний дар природи, який не має ні кольору, ні смаку, ні запаху. Водою гамують спрагу, насолоджуються. Вода продовжує наше життя і є найбільшим багатством. Прислів'я говорять про те, що до джерела, криниці треба ставитися бережно. Джерела бережно чистили, обсаджували деревами. Тричі, а то й чотири рази на рік джерельна вода освячувалася: - на Водохреща – для людей; - на Юрія – для тварин; - на Купала – для врожаю; - на Спаса – знову для людей. У перші дні Петрівки також освячували броди.Хто вирушав у дальню дорогу, тому говорили: «Хай Вас Бог рятує на кожному броді і переході». М.Рильський писав: Криниця в балці, журавель при ній. Тут , кажуть, воду пив колись Шевченко. І як не вірити у цей переказ? У день пекучий, наковтавшись пилу, Ми спраглими устами припадали До краю дерев'яного відра З тією легендарною водою... де за легендою поблизу Дубна воду пив Шевченко подорожуючи Поділлям і Волинню восени 1846 року. Сам Кобзар любив джерела, криниці і оспівував їх у своїх творах. Є повір'я: Скільки криниць на Землі, стільки й зірок на небі. І якщо падає долі зірниця, знайте – десь засмітилась криниця(замулилось джерело). Щоб не згасли зорі, оберігайте джерела, живі криниці. Бережіть народні традиції.
ВЕРБА
Верба – символ весни, України. Символізує довголіття. Вербові гілки вивішували на воротах дому. Бо вважали, що вони мають магічну силу відганяти злих духів. Їх розкидали також у дворі та по полю. Гадали, що після цього буде добрий урожай і примножиться худоба. Могутнє коріння захищає нашу рідну землю, вона має велику силу до життя.Вербові гілки даруються близьким на згадку перед розлукою. Навесні на Юрія, виганяючи худобу на пасовисько, вдаряли її освяченою вербою, Яка зберігалася від вербної неділі. Вербові гілки втикали у стелі за сволоки хат і хлівів, це мовляв, оберігає худобу від біди від грози і пожежі. Під час буревіїв, проти вітру кидали вербову гілку, вона, казали, зупиняє бурю. Перед Великоднем святкують Вербну неділю. Вербові гілочки несуть до церкви і освячують. Існує давній звичай – бити посвяченою вербою домашніх: Не я б'ю, верба б'є. За тиждень – Великдень, Недалечко – красне яєчко. Будь здоровий, як вода, А багатий, як земля. Вірили, до кого доторкнеться верба, той буде здоровим, щасливим, нелінивим. В хаті вербу ставили за ікони, висаджували на городі, за народним повір'ям вона завжди приймалася. Це дерево вважали священним, і тим, що мало велику життєву силу. Дерево ще й корисне – будували хати, робили ясла, кошари, корита, човни, навіть музичні інструменти. Верба є символом побачень. Гурт парубків завжди збирався під вербою на «парубочу нараду». Верба символізує згоду, тому сюди приходили чоловіки мирити ся. А ще верба – символ весни, пробудження природи і є першим весняним медоносом.
БАРВІНОК
Це символ весілля, достатку, здоров'я. Він супроводжує людину все життя. Його дарують породіллі, щоб була здорова і щаслива дитина, його кладуть на хліб і зустрічають із ним гостей. Ним прикрашають оселю на зелені свята, уквітчують весільне гільце, коровай, фату, навіть устеляють останній путь людини і висаджують на могилі.
МАК
Мак – символ краси, ощадливості і розуму. З ним порівнюють парубка. Квітку вплітали у волосся. На Маковія голівку маку освічували. Смачні українські страви з маком готували на різдво, Новий рік.
ВІНОЧОК
Віночок не просто краса, а й оберіг – «знахар душі», має чаклунську силу, біль знімає, волосся береже. І ромашок і волошок Повні поли нарвемо На межі з квіток пахучих Ми віночки сплетемо. Український віночок мав свою певну будову. Починаючи з лівого боку направо квіти розташовували так: рута, мальва, півонія, безсмертник, барвінок, цвіт вишні, цвіт яблуні, ромашка, любисток, волошка, деревій.Між ними переплітався хміль . Свої особливості мало і зав'язування стрічок. Світло-коричнева – центр, дарунок матінки-землі; жовтогаряча – усмішка сонця. Синя стрічка – краплина живої води, барви нашого неба. Малинова – здоров'я. Фіалкова(фіолетова) – світанок або надвечір'я, як в житті. Червона і біла – печаль і пам'ять.Червона – пролита кров наших дідів на рідній землі. Біла – вічна пам'ять, яка передається з покоління в покоління.
ПТАХИ
Бусол, веселик, чорногуз, боцюн – так називають лелеку. З ним пов'язане народження дитини, він ніби приносить немовля. Вони визначають прихід весни, за ними передбачали погоду на наступний рік. Якщо спішать у вирій – зима буде без морозів. Не можна руйнувати гніздо чи брати в руки лелечі яйця, бо вважалося , що накличуть біду. Зозуля – символ вічності, материнства, заміжньої жінки, добрим вісником та пророчицею. Якщо зозуля кує з ранку- то роздає щасливу долю, а коли співає на могилі, то втішає померлого і живих. Голуб – символ, якому у колядках приписується створення землі, рослин та неба.Це птахи кохання, символ вірної любові та злагоди в сім'ї. Їх вишивали на родинному та весільному рушниках.
ЗАГАДКИ Виросли на лузі Сестрички маленькі Очки золоті, а вії біленькі. (Ромашка)
Стебельце – шорстка драбинка. У середині – чорна вуглинка. Пелюсточки блискучі, як лак Це квітує червоний ...(мак)
На просторах поля золотого Сині зірочки тремтять, Мов шматочки неба голубого, Виграють, виблискують, горять. (Волошки)
