Як страждає Україна, ніхто з вас не знає. Синьоока Батьківщина - квітка помирає. Не війною помирає, а тихенько плаче. Чужа мати забирає, і ніхто не бачить: Її землі, синє небо забирають тихо, Хоч бояться гнів людей, бо буде їм лихо. Плаче тихо Україна, гине моя ненька, Не для мене тільки вона сама найрідненька. Тож давайте, уставайте нащадки Богдана. Ви вставайте, розбивайте ті її кайдани. Ви сини її і дочки, тож давайте грізно Захищайте Україну поки ще не пізно. Поки ще не пізно, поки півні не співали, Тихо та раненько захищайте Україну, Захищайте неньку!
Думки летять аж ген далеко Туди, за вільний небокрай, Де рідні гніздяться лелеки, Це все моє, ти так і знай! Вони летять на тихі води До берегів чудо – Дніпра Там, де гаї, там мирна згода Давно чека, прийшла пора Лечу туди і я на крилах Чи то пісень, чи то зітхань. Я знаю – це моя країна Це місце батьківських надбань!
Розважайся, народ, посміхайтеся щиро, Лише раз у житті світить сонце миле. Лише раз живемо на землі ніжній, милій, Памятай же, народ, ласки щирі. Лише наший народ може так посміхатись, Навіть якщо ведуть у кайданах зрікатись. Не потрібно землі, нашій теплі і щирій, Навіть якщо пора вилітати у вирій. Ми кричимо крізь грозу і сльози: ну кайдани порвіте, Нам уже пора у теплеє літо…
Україно моя мила, тиха, ніжна, чарівна, Лиш для тебе, гомінлива, Пісня ця моя. Лиш для тебе тиха, щира, Ніжний оксамит, Лиш для тебе уночі зоря та горить. Якщо будеш ти колись мене пам’ятати, Значить я не дарма почала літати. Але забарилась і додолу впала, Всі свої я мрії в порох переклала. Трішки захотілось в небі політати, Але не змогла я крила об’єднати. Впали ми додолу разом, мої крила, І земля згоріла, Україно мила.
