Дорогі діти, у нас зараз пройде незвичайний урок. Сьогодні ми будемо говорити про мужність. Що ж ми розуміємо під словом "мужність”? (відповіді дітей)

В тлумачному словнику записано: "Мужність – це риса характеру людини, у якій поєднуються хоробрість, рішучість, витримка тощо // відвага, сміливість”.

А ось як написала про це одна відома поетеса у своєму вірші, який так і називається – "Мужність”:

Ми знаєм, що нині лежить на вагах
І що відбувається нині.
Час мужності пробив на наших часах
І мужність нас не покине.

Все далі в історію відходять жорстокі битви Великої Вітчизняної війни, в яких наш народ проявив справді героїчну мужність, відстояв честь і незалежність Батьківщини. Уже давно на місці руїн і попелищ виросли світлі квартали міст, нові заводи і фабрики, здається, ніщо не нагадує про війну.

Але ніколи не будуть забуті імена тих, хто в тяжкий для нашої країни час здійснив неповторні подвиги, хто не пощадив самого життя, заради щастя нинішніх поколінь. Подумайте тільки, яке величезне щастя випало наступним покоління – шістдесят шість років мирного життя.

Так, саме 66 років над нами тихе, мирне небо. Ми радіємо, що можна спокійно навчатися, мріяти, жити. Але потрібно завжди пам’ятати, якою дорогою ціною завойоване наше щастя.

1941 рік, червень, суботній день. Люди готувалися до недільного відпочинку. Червень – найчарівніша пора в Україні. Уявіть собі … Усе навкруги в красі та силі … Розквітають сади і луки, з поля чути п’янкий аромат скошеної трави … І раптом – війна.

Війна … Вам, діти, це слово відомо лише з історії, розповідей ветеранів-фронтовиків, зі спогадів про суворі минувші дні. Я впевнений, якщо комусь із вас довелося чути розповіді людей, котрі пережили це страхіття, то ви слухали з завмиранням серця, як якусь незвичайну страшну історію. Давайте й ми з вами на нашому уроці згадаємо ті страшні події, ті незвичайні подвиги, щоб потім пам’ятати про них усе життя

22 червня 1941 рік, о 4 годині ранку, коли вся наша країна спокійно відпочивала від денних турбот, фашистська Німеччина, без оголошення війни, вчинила варварський напад на нашу Батьківщину. Саме в цю чарівну ніч ворожі бомби і снаряди впали на мирну землю. Україна стала ареною жорстоких смертельних боїв: 57 дивізій, 1500 літаків, 1200 танків були направлені на неї…

Минули дні і роки пролетіли,
А дня того забуть ніхто не міг.
Тут навіть сосни з горя посивіли,
Тут навіть камінь плаче край доріг.
Хіба ж забудеш, як палили хати?
Гойдались мертві у страшній петлі,
І на шляху валялися хлоп’ята,
Багнетами прибиті до землі.
Хіба ж забудеш, як сліпого діда
В звірячій злобі витягли крізь дим.
До танків прив’язали людоїди
І розірвали надвоє живим.

Фашисти хотіли зруйнувати все, що було створено розумом та працею людей. А що вони хотіли зробити з самим українським народом? Частину його знищити, а частину перетворити в рабів.

Село горить, валує чорний дим,
Пожежа в небі аж регоче.
Упала мати на поріг… і їй
Вже не розплющить більше очі.
Шість місяців дитяткові лише,
Воно шука матусі груди.
Покривджене воно не зна іще,
Що більше матері не буде…

Влаштовувалися десятки тюрем, таборів для військовополонених, в яких знущалися жорстоко і бездушно над нашими людьми. Фашизм приніс з собою звірства, розруху, голод, сльози, смерть. У страхітливому вогнищі війни народилися мільйони героїв, чиї подвиги стали легендою і вічно житимуть у віках, викликатимуть захоплення і велику шану всіх наступних поколінь вільних і чесних людей світу. Є герої відомі всім, є герої – маловідомі, а є – і взагалі нікому невідомі. Але ж значення подвигу, його цінність, вимірюється не знаменитістю. На знаменитість ніхто із героїв в ті моменти і не розраховував. Просто вони знали і завжди собі повторювали: "Якщо не я, так хто ж…” І з молитвою на губах, з ім’ям матері, дружини чи дитини, солдати здійснювали неймовірні подвиги.

Наші люди проявили неповторну мужність, відстоюючи волю і незалежність своєї Батьківщини.

За героїчні подвиги у Великій Вітчизняній війні звання Героя Радянського Союзу удостоєно понад 11 тисяч чоловік. В числі відважних захисників Вітчизни були і діти.

Привели його на світанні
У багнюці всього, у крові
Захлиналися постріли дальні,
І дрижали бліді вартові.
Мов примари, гайдалися тіні,
На колисках скуйовджених віт.
І було партизану-хлопчині
Вісімнадцять – не більше – літ.

І хоч були вони зовсім юними і їм дуже хотілося жити, вчинки їх були вже не дитячими, зневажливо ставилися до своїх мучителів і ні за яких умов, навіть, коли йшлося про життя чи смерть, вони не зраджували своїх друзів, свою Батьківщину…

Очі з лоба вилізли дико
Надірвався і тріснув крик
– Хлопець виплюнув кашу в пику
Свій навіки німий язик.
Розстріляли його на світанні
За селом у глибокім рові…
І вставало, немов повстання,
Ранком сонце в його крові.

Діти війни… Війна забрала в них отчий дім, материнську ласку, батьківську турботу, безхмарне дитинство і юність, а найголовніше – позбавила права жити. Не можна забути сповнені тугою їхні очі, опухлі від голоду животики, опущені в німому відчаї головки і маленькі рученята, які міцно тримали свою єдину іграшку. А скільки останків дітей, їхніх іграшок було розкопано після війни на подвір’ях шкіл, чи знайдено в попелі згорілих будинків. Гнів перехоплює подих при згадці про ці страшні звірства фашистів.

Тож давайте пом’янемо загиблих хвилиною мовчання (хвилина мовчання).

Дорогою ціною дісталася нам Перемога. Я знаю, що пройдуть роки, змінюватимуться люди, покоління і настане той час, коли зовсім не залишиться живих свідків того страшного лихоліття, але я впевнена, залишиться пам’ять про них, про їхні подвиги, про ту жорстоку і бездушну війну, яка забрала життя мільйонів людей, принесла лихо і горе на нашу українську землю. І від нас усіх залежить, щоб це залишилося у пам’яті наступних поколінь. Бо без пам’яті немає майбутнього. Уклонімося ж тим, хто поліг у бою… Хто покрив рідну землю собою.