Всього 50 років судилось прожити ветерану Великої Вітчизняної війни солдату - орденоносцю Барліту Івану Вікторовичу, тому багато чого він зробити не встиг. До війни закінчив Запорізький вчительський інститут, встиг попрацювати словесником в школі. В 194 1р. закінчив скорочені річні курси при Київському артучилищі, в званні сержанта був мобілізований до 3 - го Укр. фронту. Довелось бути і артилеристом, і мінометником, і навіть розвідником. Саме в розвідці за взяття в полон німецького офіцера, Іван Вікторович був нагороджений орденом Слави 3 ст. За мужність і героїзм був відзначений медалями;«За бойові заслуги»і «За відвагу ». Після поранення, за рішенням мед. комісії, був звільнений від стройової служби, і як людина грамотна, в званні старшини був переведений в штаб Військового гарнізону м. Грац Угорщина, де до 1946 року був помічником коменданта. Але війна закінчилась і колишній фронтовик повернувся до рідного Інгульця, де його чекала сім'я. Влаштувався вчителем, і все склалось ніби добре, але страшна хмара вже насунулась над його головою. Йшов травень 1951 року в один з теплих весняних днів, до класу де йшов урок, ввійшли троє в формі НКВС. Показавши ордер на арешт, по сумнозвісній 54 ст. на очах у переляканих дітей, вони наділи кайдани на руки вчителя, і відвезли в обласне управління. Потім табір і будівництво БАМу, де поклали своє життя, і втратили здоров'я тисячі « політичних » в'язнів. І лише в 1955 році, після смерті Сталіна, небо нарешті розступилось, і ні в чому не повинний фронтовик вийшов на свободу, але тавро « зрадника » ніби приклеїлось за ним на все життя. Втрачене здоров'я, фронтові рани, та нажита в неволі виразка шлунку, все частіше нагадували про себе. А ще мучило одне питання - « За що? ». Жив чесно, воював не жаліючи себе, і за все така дяка. Його поважали люди, любили діти. Навіть тоді коли тяжко хворів, його часто провідували колишні учні. Його труну вони несли від самого дому до кладовища на руках. Така біографія нашого земляка - ветерана, його трагічна доля.
